1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
  • Ужгородській публічній бібліотеці до Дня захисників і захисниць України та Дня Українського козацтва пройшла історична година «Хай живе козацька доля, хай живе козацький дух»

  • Правознавча зустріч «Захист свобод людини і громадянина» з нагоди Дня Незалежності України

  • 31 липня в Ужгородській центральній міській бібліотеці відбувся поетично-музичний виступ дуєту «Інша Тиша»(м.Київ) з Катериною Волошиною та Сергієм Радзецьким.

  • Презентація книги "Промов моє ім'я" Інни Магас

  • В Ужгородській міській бібліотеці Іван Хланта творчо відзначив свій 80-річний ювілей

  • Серце, що кохає


Видатні письменники Ужгорода

Карой Балла 

(нар. 1957)

17січня 1957р. в Ужгороді в сім'ї письменника Ласла Балли. По закінченні угорської середньої школи імені Мате Залки в 1973 р. вступив на вечірнє відділення фізичного факультету Ужгородського університету і працював лаборантом технологічної лабораторії напівпровідників УжДУ. У 1986 р. закінчив угорське відділення філологічного факультету УжДУ, працював у редакції газети «Карпаті ігаз со», головним редактором видавництва «Галерея», журналу «Паншіп».

Першу поетичну книгу «Почуй музику уві сні» видрукував 1979 р. Далі виходили такі книги угорського мовою: «Проникаю у всесвіт» (1984), «Десь палає вогонь?» (1988). «В снігу і в піску» (1989), «Мала Шизофренія» (1990), «Долею прикутий» (1991)...

Дуже символічною є назва книги «Долею прикутий», адже вроджена хвороба - церебральна дистрофія - мабуть жадала викреслити Кароя Баллу з життя. Одначе, сильна воля і воістину могутній літературний талант вознесли його над усіма житейськими труднощами. А в останні роки, коли Карой Балла вже не піднімається з ліжка, він працює надпотужно, воістину геніально - відібрану від нього фізичну міць природа компенсувала духовно, творчо підсиливши його талант настільки, що вже з перших публікацій він був помічений в Будапешті провідними на той час письменниками. А зараз творчість Кароя Балли, як поетична, так прозова, драматургічна і есеїстична, є надбанням золотого фонду угорської, та й усієї літератури світу.

Його твори перекладено вісімнадцятьма мовами світу. Творчість Кароя Балли увінчана Міжнародною поетичною премією ім.Сальваторе Квазімодо (1989), державною премією Угорщини ім.Аттіли Иожефа (2000), багатьма іншими.

Василь Гренджа-Донський  

(1897-1974)

Провідне місце в історії літературного розвитку посідає В.Гренджа-Донський – письменник журналіст, громадсько-культурний діяч.

Багато в чому йому довелось бути першим : поетичну збірку “Квіти з терням” (1923) написав українською літературною мовою, під його редагуванням виходив перший закарпатський літературно-художній журнал “ Наша земля”(1927-1928), що пропагував українську літературу та культуру.

Народився він в с. Волове (сьогодні Міжгір’я ) в сім’ї лісоруба. Закінчив церковну дяко - учительську школу, з 12 років почав працювати помічником дяка листоношею. А в 1915 році його мобілізовано до австро-угорської армії, відправлено на фронт. Брав участь в Угорській революції. Після нелегального повернення додому видає свої перші поетичні збірки: “Квітки з терням ”(1923), “ Золоті ключі”(1923), “Шляхом терновим ”(1924).

В.Гренджа - Донський фактично в своїх творах започаткував нову українську літературу на Закарпатті. Він був оптимістом і мав веселу вдачу, любив товариство, був його душею, співав українські пісні, захоплювався грою на сопілці. Після того, як Закарпаття було окуповано фашистською Угорщиною він потрапив до концтабору, а потім до Братислави. Так доля роз’єднала його з улюбленою донькою Зіркою, яка опинилась в еміграції. Після смерті батька вона видала його твори в 12-ти томах, пропагувала його спадщину.

До 1939 року поет жив і працював в Ужгороді, де нині його знають і шанують, його ім’я носить ЗОШ № 6, вулиця, на будинку встановлено меморіальну дошку.

Іван Ірлявський 

(1919—1942) — поет. Народився 1919 р. в с. Ірляві (звідси псевдонім Івана Рошка) у бідній сім'ї. 1938 р. закінчує Торговельну академію в Мукачеві, певний час працює в банку Ужгорода. 1939 р. вступає в ряди вояків Закарпатської України. Переїздить до Праги, де працює машиністом, коректором, поліграфістом при українському націоналістичному видавництві «Пробоєм». Зближається з поетами-пражанами. Належав до Культурної Референтури Проводу ОУН (керівник — О.Ольжич). У складі похідної групи ОУН добираються до Києва. На початку 1942 р. його арештовує гестапо. 21 лютого разом із О. Телігою та її чоловіком розстріляний в Бабиному Яру.

Його перу належать поетичні збірки «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942).

Андрі́й Лю́бка 

 ( 3 грудня 1987, Рига, Латвія) — український поет, перекладач і есеїст.

Народився в Ризі. Довгий час мешкав у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 -- балканістику Варшавського університету.

Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), "Сорок баксів плюс чайові",  книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012, ЛА «Піраміда», Львів), книжки есеїв і колонок "Спати з жінками" (2014, Meridian Czernowitz і "Книги-ХХІ"), роману "Карбід" (2015, фіналіст конкурсу "Книга року Бі-Бі-Сі")? збірки оповідань "Кімната для печалі" (2016, Meridian Czernowitz) та збірки історій "Саудаде" (2017, Meridian Czernowitz).

У травні 2013 року в польському видавництві "Biuro literackie" (Вроцлав) вийшла збірка оповідань автора у перекладах Богдана Задури - "Killer", у 2016 році в люблінському видавництві "Warsztaty Kultury" вийшов "Karbid", це видання у 2017 році стало фіналістом престижної центральноєвропейської премії ANGELUS. У 2018 році польською вийшла збірка оповідань „Pokój do smutku” (Кімната для печалі").

 У 2012 році в австрійському видавництві «BAES» видано збірку віршів автора, перекладених німецькою мовою — «Notaufname».

 Учасник багатьох українських та міжнародних культурних заходів в Україні, Німеччині, Чехії, Польщі, Латвії, Литві, Росії,  Сербії, Македонії, Чорногорії, Австрії, Туреччині, Швеції та Бразилії (у Берліні, Москві, Варшаві, Києві, Празі, Стамбулі, Кракові, Інсбруку, Ляйпціґу, Львові, Одесі, Харкові, Струзі, Подґоріці, Новому Саді, Мюнхені, Охриді, Вільнюсі, Дармштадті, Тірадентесі, Стокгольмі, Ріо-де-Жанейро та ін.).

 Гостьовий редактор спеціального числа польського журналу «Tygiel Kultury», присвяченого сучасній українській культурі (Лодзь, 2010), та спецвипуску про Україну до сербської щоденної газети "Данас" (Белґрад, 2016).

 Член Українського центру міжнародного PEN-клубу.

 Переклав із польської чотири збірки віршів видатного польського поета Богдана Задури, які у 2012 році вийшли у видавництві «Піраміда» книгою «Нічне життя» (вибрані поезії останніх років), книжку нагороджено літературною премією ім. Г.Сковороди. У 2015 році переклав книжку вибраних віршів Богдана Задури "Найгірше позаду".

У 2014 переклав книжку польської репортерки Лідії Осталовської "Акварелі" про життя Діни Ґотлібової та долю ромів під час та після Другої світової війни (Видавництво Книги-ХХІ і Meridian Czernowitz, 2014).

У 2016 році переклав із сербської роман "Комо" Срджана Валяревича, з хорватської - поетичну збірку Марка Поґачара "Людина вечеряє в капцях свого батька", з англійської - вірші кількох поетів для "Антології молодої поезії США". У 2017 році переклав культовий роман сербського письменника Светислава Басари "Фама про велосипедистів". У 2018 році в перекладі Андрія Любки вийшла книжка "Концерт" боснійського письменника Мухарема Баздуля. У 2019 році у "Видавництві 21" вийшов роман хорватського письменника Мілєнка Єрґовича "Батько" в перекладі Андрія Любки.

Живе в Ужгороді.

Галина Малик

Народилася 12 серпня 1951 року у м. Бердянську Запорізької області. 1964 року сім'я переїхала в селище Середнє на Ужгородщині. Перша улюблена книжка – подаровані мамою на день народження у перший п’ятирічний «ювілей» «Українські народні казки». Вона стала для неї «… і букварем, і розвагою, і цілим новим світом». Писати майбутня письменниця почала ще зі шкільного віку. Потім кинула, та коли сама стала мамою, почала писати для своєї доньки. Член Національної спілки письменників України з 1991 р. Заступник голови Асоціації творчих жінок Закарпаття «Нова форма», з 2005 р. – голова оргкомітету щорічної книжкової виставки-ярмарку «Ужгородський книжковий Миколай». Укладач кількох антологій закарпатської літератури ХХ ст. (зокрема, поезії та літератури для дітей). Г.М. Малик – член Національної спілки письменників України з 1991 року.

Відзнаки:

    Лауреат премії журналу «Перець» за кращі вірші для дітей за 1987 р.

    Лауреат премії ім. Олександра Копиленка (1988) обласного конкурсу «Від Кирила та Мефодія – до наших днів» у номінації «Література для дітей» (2000)

    Перша премія Міжнародної книжкової ярмарки у Києві «Книжковий сад» у номінації «Світ дитини» за книжку «Злочинці з паралельного світу» (2002)

    Премія книжкової виставки «Ужгородський книжковий Миколай» у номінації «Найрезонансніший автор року» (2002)

    Лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (2003)

    Спеціальний диплом Міжнародної книжкової ярмарки у Києві “Книжковий сад» за книжку «Злочинці з паралельного світу-2» (2004).

Петро Мідянка 

Народився 14 травня 1959 р. в с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області.

Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету (1982). З 1982 року працює вчителем української мови і літератури в загальноосвітніх школах сіл Новоселиця і Тисолово Тячівського району Закарпатської області.

Друкуватися почав з 1974 року. Автор поетичних книжок “Поріг” (1987), “Осередок” (1994), “Фараметлики” (1994), “Зелений фирес” (1999), “Трава Господня” (2001).

Учасник поетичних антологій “Вісімдесятники”, “Весни розспіваної князь”, “Звукове письмо”, “Сто років юності”.

Лауреат премій: “Благовіст” (1995), Бу-Ба-Бу (1995), літературної премії ім. Ф. Потушняка (1999).

Лауреат Всеукраїнського конкурсу “Вчитель року-98” в номінації “Українська мова і література”.

Поезії П. Мідянки перекладено російською, угорською, англійською, чеською, сербохорватською мовами.

Ірина Невицька 

(10 грудня 1886, с. Збуцька Біла Гуменського округу, Словаччина — 21 листопада 1966, Пряшів) — письменниця і активна громадська діячка.

Початкову освіту здобула в Сабинівській німецькій школі, вчилася в Пряшівській учительській семінарії. Живучи у Пряшеві, потім Ужгороді, писала вірші (псевд. — Анна Новак, Анна Горіяк), друкувала їх у календарях, збірниках, закарпатській періодиці. Писала також публіцистичні статті, нариси, казки, повісті, драми. Більшість її творів не опубліковано. Є авторкою першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда перемогла» (Пряшів, 1924).

У 1929 р. видала збірку «Дарунок». Заснувала перші драмгуртки, читацькі гуртки, недільні школи, читала лекції про літературу і мистецтво.

Була організатором першого жіночого товариства «Союз руських жінок» у Пряшеві. В Ужгороді заснувала жіночу секцію «Просвіти». На початку 30-х рр. у Пряшеві видавала літературною українською мовою газету «Слово народа» — першу таку у Сх. Словаччині. Видала перший календар «Союзу руських жінок». З її ініціативи відбувся в Ужгороді перший Жіночий конгрес. З 1939 р. жила у Пряшеві.

Надія Панчук

(1940)

 Народилася Надія Михайлівна Панчук народилася 22 листопада 1940 року в селі Горинці Кременецького району Тернопільської області в селянській родині.

Закінчила Дубенське культосвітнє училище (нині коледж). Завідувала сільським клубом, методистом районного будинку культури на Рівненщині.

Закінчила Харківський інститут культури. З 1965 стала завідувати довідково-бібліографічним відділом обласної бібліотеки в Ужгороді, де працює й донині.

Творчість

З 1976 року Надія Панчук постійно друкувалася. Її вірші і публікації появлялися в обласній та республіканській періодиці, журналах «Дніпро», «Жовтень», «Березіль», «Тиса», у альманахах творчості молодих «Суцвіття» (1977), «Калиновий спів» (1978), «Молодий день» (1979), «Поезія» (1984)…

У газеті «Закарпатська правда» вела щотижневу рубрику «Літературний підвальчик».

Протягом 1983—1986 була постійним автором рубрики «Мости братерства» обласного радіо, де давала поетичні огляди поезій відомих авторів різних народів колишнього Союзу.

В обласній та республіканській періодиці видрукувала низку публікацій про видатних діячів культури і мистецтва Закарпаття.

Авторка поетичних збірок

«На обрії — гори» (1980),

 «Ранкові поїзди» (!985),

  «Заповідний ліс» (1993),

    «VIXI» (1997),

    «Дика пряжа» (2000),

    «…тільки завтра…» (2003),

    «Різні наголоси» (2004),

    «Місця надій» (2005),

    «Стоп — кадри» (2006) та інші.

Відзнаки

Лауреат літературної премії імені Федора Потушняка.

Петро Скунць

(1942 - 2007)

Травневий подих відродження викликав до життя поета (нар. 20 травня 1942 р. в Міжгір'ї Закарпатської обл.), і Петро Скунць явився в цей світ втіленням вічного духа пробудження й оновлення.

Петро Скунць - лауреат Національної премії їм.Т.Г.Шевченка, відомий в Україні та за її межами письменик, перекладач, журналіст, редактор. Автор понад десяти поетичних книг. Досвідчений перекладач з абхазької, азербайджанської, башкирської, білоруської, комі, молдавської, німецької, осетинської, російської, словацької, таджицької, татарської, угорської, чеської, чеченської мов.

З 1964 р, - член Спілки журналістів. У його доробку близько чотирьохсот нарисів, інтерв'ю, літературно-мистецьких, критичних, публіцистичних, суспільно-політичних статей, рецензій. Протягом творчої діяльності П.Скунць займався редакторською працею - упорядкував і відредагував близько півсотні книг...

Будучи письменником-шістдесятником, П. Скунць ввібрав у свій художній світ настрої і мотиви, що співзвучні творчості В.Симоненка, І.Драча, М.Вінграновського, Д. Павличка... Митців непокоїть проблема Батьківщини, Її національне відродження, історична пам'ять, осмислення філософських категорій, соціально-політичні умови життя, утвердження значущості кожної людини, морально-етичні орієнтації, космічна тема, екологічне становище, заідеологізованість суспільства та ін. Серед свого славного покоління П.Скунць (у свої 19 років - наймолодший у Спілці письменників тодішнього Союзу) загартував власний голос.

Зважаючи на еволюцію митця протягом чотирьох десятків літ, формування й становлення його художнього світу, зміни, що відбуваються у його творчій манері, а також обшир жанрових вподобань, можна умовно етапувати його доробок: 1957-1967 - становлення Петра Скунця-поета (збірки: «Сонце в росі», «Верховинська пісня» (1962), «Полюси Землі» (1964), «Погляд» (1967)); 1968-1971 -активний розвиток П.Скунця-поета (збірки-поеми «На границі епох» (1968), «Розп'яття» (1971), збірка «Всесвіт, гори і я» (1970)); 1972-1986 - зріла поетична творчість П.Скунця (книги: «Розрив-трава» (1979), «Сейсмічна зона» (1983)); 1986-2005 - творчість, позначена переосмисленням життя і катарсисом (книги «Спитай себе» (1992), вибране «Один» (1997, 2000)).

Кожен етап таїть у собі не лише здобутки чи тріумфи, але й трагедії письменницького життя. Пригадаймо роки, коли поет підтримував стосунки з В.Чорноволом, М.Руденком, час написання поеми «Розп'яття», в якій торкнувся конфлікту - громадянин і держава, людина і суспільство. Настроями, натяками, паралелями поема виявляла політичну ситуацію, яка тоді склалася в країні навколо імен знаних митців, зокрема І.Дзюби, Ї.Світличного, І.Чендея, хоча «Розп'яття» присвячується цілком реальній особі - закарпатцеві-свободовцеві Івану Кубинцю, котрий під час другої світової війни був розіп'ятий фашистами. Взагалі, «Розп'яття» - це другий твір П.Скунця, присвячений взаєминам людини і суспільства. Але у першій поемі «На границі епох» митцеві вдалося відвернути увагу «пильного ока» на художнє осмислення подій Другої світової війни та образ поета-антифашиста земляка Дмитра Вакарова (котрому й присвячений твір). Тираж «Розп'яття» було знищено, і повним обсягом твір був надрукований лише через 20 років.

Наступний етап також дався нелегко - вісім років забуття, певна творча криза, а відтак «Розрив-трава», яку так само готували до знищення, і лише завдяки Борису Олійнику, котрий рекомендував її до Шевченківської нагороди, попередивши автора, що нагороди не буде, зате врятується тираж, книга прийшла до читача. Невдовзі творчість поета відзначили почесною літературною премією ім.Андрія Малишка...

Серед останніх творчих успіхів митця - поетичні твори, присвячені пам'яті письменників краю. Крізь призму світобачення П.Скунця ми знайомимося з нашими славетними краянами, котрим так не часто засвідчуємо свою шану і любов. Сторінками книги «Один» мандрують, сміються, печаляться, оповідають про минуле, звертаються до грядущого словами поета Олександр Духнович, Августин Волошин, Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Олександр Маркуш, Василь Гренджа-Донський, Михайло Томчаній, Юрій Станинець, Юлій Боршош-Кум'ятський, Іван Чендей...

Творчістю Петра Скунця приймаємо у серця нашу історію, мрії, здобутки. І ще сильніше відчуваємо втрати...

Михайло Томчаній

(1914-1975 )

Михайло Іванович Томчаній народився в с. Горянах поблизу Ужгорода в сім’ї священика-бідняка. Навчався в Горянській семирічці і Ужгородській горожанській школах, а з 1932 по 196рр. – у Мукачівській торгівельній академії. Служив у чехословацькій армії, працював у поштовій службі. З 1945 року - в Ужгороді. Довгий час очолював організацію Спілки письменників в України, обирався депутатом Ужгородської міськради, був членом редкомісії ряду друкованих видань.

Він писав оповідання і повісті, які перекладались багатьма мовами. Особливої популярності здобули його романи “Жменяки ”, “ Тихе містечко”, “Брати ”.

Помер в 1975 році. В будинку, де він жив і творив відкрито меморіальну дошку.

 

Ми в соцмережах