Віртуальні виставки

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

   Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...

Детальніше »

   О, як же ти не вмерла, Україно?!

Бо скільки ж то зловісницька мета.

Звела людей, приречених безвинно, –

Й ніхто за це ні в кого не спитав.

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

Детальніше »

«Моя Україно!...
Вірю, що дух твій ніколи не згасне,
Ти совість народу, незгасна зоря,
Живи й процвітай, моя Україно,
Для миру, для щастя любові й добра!»

16 липня в 1991 році, уперше було відзначено День Незалежності України.  В 1990 році 6 липня  - Верховна Рада Української РСР прийняла ухвалу Декларації про державний суверенітет України. Також, в той же день 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила ще один документ - постанову «Про День проголошення незалежності України». У цьому документі зазначено: «Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.

Детальніше »

І тільки над Прип'яттю, дужо і владно,
Якесь нетутешнє вставало свічадо,
І сяйво його пробивалось уперто
Крізь темінь і крила, во злобі  простерті…

              
Борис Олійник

26 квітня 1986 року . Була весна – квітуча, напоєна запахами землі і нового життя. Ніхто не здогадувався, що ця весна назавжди чорними літерами буде вписана в історію нашого народу і людства, що про невелике місто Чорнобиль дізнається весь світ.

Перша згадка про Чорнобиль датується 1193 роком, коли, за Іпатієвським літописом, князь Вишгородський Ростислав, син Великого князя Київського Рюріка, рушив походом з Чорнобиля в Тарциськ. Важко сказати, чому саме Чорнобилем було назване місто.
Історики думають, що це від слова „чорнобильник“, як в давнину називали полин. І так само, як той гіркий полин, доля краю не була легкою. Але минало лихоліття, приходив мир, і знову щедра земля дарувала людям свої невичерпні багатства.
Відбудовувались села, піднімались церкви. Але ніколи ще раніше людина не зводила собі історичного хреста, на якому сама ж і була розп’ята. Таким хрестом став для України Чорнобиль. Скільки українців поклали на жертвенник своє здоров’я та життя! Скільки тих, хто назавжди залишив рідні домівки!
Безкраї простори колись родючої землі тепер порожні, забруднені, мертві…
Чорнобильска трагедія пройняла всі сфери життя – від академічної науки до побуту людського життя.
Але аварія в Чорнобилі – трагедія не тільки екологічна, Вона показала неспроможність тодішнього уряду захистити свій народ, взяти на себе відповідальність за все, що сталося. Колись звичайна географічна назва Чорнобиль набула багатогранного трагічного звучання…

Детальніше »

Про войну немало песен спето,
Только вы не ставьте мне в вину,
Что опять, что опять про это,
Про давно минувшую войну.

В. Ліфшиць

     Війна — це горе, сльози. Вона постукалася в кожний дім, принесла біду: матері втратили своїх синів, дружини — чоловіків, діти залишилися без батьків. Тисячі людей пройшли крізь гор­но війни, зазнали жахливі муки, але вони вистояли і перемогли. Перемогли в найважчій з усіх війн, перенесених дотепер люд­ством. І живі ще ті люди, що у найтяжких боях відстоювали Вітчизну. Війна в їхній пам'яті живе, як найстрашніший гіркий спогад. Але вона ж і нагадує їм про стійкість, мужність, нездоланність духу, дружбу і вірність.

Детальніше »